|
21 лютого Леонтію Даценку,
директорові Каналу духовного відродження Радіо "Культура",
віце-президенту НРКУ виповнюється 70. З цієї нагоди колектив тижневика
щиро вітав ветерана Українського радіо зі знаменною датою і бажає
йому міцного козацького здоров'я та творчого довголіття. З роси
і води Вам, Леонтіє Антоновичу!
Різні бувають начальники.
А я скажу Вам нібито про начальника, але не такого вже й грізного.
Це Левко Даценко, якому сімдесят календарних років за григоріанським
літочисленням завтра якраз і виповнюється. Маю моральне право сказати
про нього як "однокашник". Ну, кашу, звісно, не кожен
сьогодні й їсть. Ось картоплю хіба що, то це так.
Давненько, нівроку, це було, відколи
ми, студенти-журналісти у гуртожитку-клопівнику № 4, що у Києві
на вул. Ломоносова, почали її, ту картопельку, їсти. Іншими словами
- жили серед людей, терпіли їхні вади. Серйозний для майбутнього
керівника тест. На толерантність. Левко Даценко склав його блискуче,
і це запам'яталось. А ще помітно вирізнявся тим, що не став на "жалість"
університетських викладачів тиснути, як висловився один з персонажів
"Веселих яєць": завжди костюм носив, а не "дембельську"
уніформу, чим грішили багато хто з нас.
Хоч з якого боку візьми, життя у совдепії
ніколи не було безхмарним. І зовсім не у матеріальному вимірі, як,
скажімо, для сьогоднішнього пенсіонера. Нестерпним воно було духовно,
а національно-свідомим українцям - особливо. Не всім щастило вдало
пройти етапи ідеологічного відсіву: і професію набути, і людиною
при цьому залишитись, не опустившись до рівня примітивного "стукача".
Ось я, приміром, не зумів. На всю можливу широчінь відкрив забороло
та й авантюрно, як Дон-Кіхот, став на прю з системою. Остання розправилась
зі мною блискавично: з університету викинула і настирливо упродовж
багатьох років виховувала у середовищі "гегемону". Звідти
у начальники не виходять.
А наш сьогоднішній ювіляр пішов дещо
іншим шляхом. Вів не кинувся на вітряки, як інші. Він послідовно,
цілеспрямовано робив свою справу. Скільки ж то часу збігло, гай-гай,
аби у щоденній виснажливій рутині професійно загартувався і творчо
визрів радіожурналіст Левко Даценко. Писав у блокнот, на диктофон,
як те велить професія, начитував і, врешті-решт, перефразовуючи
мультяшного Чебурашку, таки дописався: начальником став. А що значить
бути управлінцем в епоху, коли все і вся міняється чи не кожного
дня? І не завжди на краще. А це значить: і хочеш, і намагаєшся щось
зробити, та мало на те ради. Ну, дуже, дуже хотів би Левко Даценко,
керівник 3-го державного радіоканалу, (або ж каналу духовного відродження
"Культура"), домогтися технічних зрушень у своєму господарстві,
збільшити кількість радіопередавачів. Як горохом об стіну. Отож
і маємо у підсумку - на одного радіослухача каналу "Культура"
припадає, коли зіставити технічні можливості, десять таких самих
радіослухачів "Русского" чи подібних йому за духом "радіо".
Чи варто дивуватись, що і у цьому
штрихові, зокрема, серед низки інших, пояснення такого великого
серед етнічних українців відсотка духовних кастратів. А що це саме
так, переконався, коли подорожували ми з дружиною на своїй "Таврії"
до Галичини. Наш бортовий "китаєць", що чатував на хвилі
72,8 мгц, надійно і якісно закляк уже на 50-му км від Києва. Згасли
радіохвилі правдивого українського каналу. На жаль, дротове радіомовлення,
як і динозаври, вимерло остаточно і назавжди.
Тепер очевидно кожному: китайці своїми
дешевими приймачами нас завалять. А ось радіопередавачі - це таки
наше. Отож вірю, дорогий Левку, Ти свого доможешся і здійсниш те,
що задумав. Якщо, звичайно, держава наша плече підставить.
Дорогий Друже! 70 - це з усіх боків
поважний вік. Усякі новини можливі під цю пору. А я зичу Тобі -
тільки добрих. Ти заслужив на це. Ти свій шлях пройшов чесно. Дай,
Боже, отак кожному з нас.
Анатолій ПАРФЕНЮК,
с. Жуківка Яготинського
району, що на Київщині
|
